Україно ти моя молитва ти моя розпука вікова

Васыль Симоненко Украина

Васыль Симоненко «Украина»
(перевод Владимира Туленко)

Украина, пью твои зеницы
Голубые, ведь тревожно вновь.
Красным цветом в них блестят зарницы
Революций, недовольств, бунтов.

Украина! Для меня ты – чудо!
Жизнь пускай плывёт за годом год,
Любоваться я тобою буду,
Удивляясь от твоих красот.

Для тебя жемчужины посею,
Для тебя и мыслю и творю –
Пусть молчат Америка с Россией
В час, когда с тобою говорю!

Места нет для недругов лукавых,
Пусть друзей в пути согреет свет.
Есть сыновье у поэта право
С мамой пообщаться тет-а-тет.

Редко о тебе я вспоминаю,
В дней коротких нахожусь я мгле.
Бесы все на небо не удрали,
Ходит их до чёрта на земле.

Ежечасно с ними мне схлестнуться,
Вновь услышишь ты металла звук.
Без друзей никак не обойдусь я,
Их любви, тепла их нежных рук.

Украина! Ты моя молитва!
О тебе веками песнь поют.
Громыхает вновь над миром битва,
За твои права и жизнь твою.

Пусть пылают тучи фиолетом,
Пусть шипит обидой старый враг,
Каплей крови я прольюсь при этом
На святой страны родимой стяг!

Василь Симоненко «Україно»

Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене — диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

стих Василя Симоненко в переводе Юрия Петракова

Стих Василя Симоненка в переводе Юрия Петракова
***
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

***
Отыщу в глазах твоих зарницы,
Что тревожат голубой простор.
С них слетают молниями птицы
Революций, бунтов, дрязг и ссор.

Украина! С веку и доныне!
И пускай течет за годом год,
Образ твой, все также сердцу мил мне,
Словно материнский небосвод.

Пусть колдуют недруги лукаво,
Пусть друзья забудут обо мне.
Знайте — есть мое сыновье право
С мамою побыть наедине!

Редко я встречаюсь с нею, знают.
Растворяя лик ее во мгле,
Черти, что на небе поджидают,
Что творят все козни на земле.

Видишь, как они со мною бьются
Слышишь битвы бесконечной звук
Знают, без тебя не обойдусь я,
Без твоей любви, без глаз, без рук.

Украина! Ты моя молитва,
О тебе все думы и слова.
Вот опять вокруг зовут на битву
За твою судьбу, твои права.

Вновь стремятся затащить в окопы,
Все, чем я живу, что я творю.
Помолчи, Америка с Европой!
Я сегодня с мамой говорю!

Если скажет —
Будь готовым к бою!
То её молитвой осенён,
Я прольюсь своею алой кровью
На священный шелк её знамён.

Україно, Ти моя молитва.

На київському Євромайдані час від часу звучать рядки Симоненкових віршів.
І щоразу виникає враження, що писалися вони не півстоліття тому, а в наші майданівські дні.

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Це грудень 1962 року.

А ось грудень 1961-го:
Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Справді, все довкола як у Василя Симоненка: таки пульсує і гуде козацька кров народу, приниженого новітніми байстрюками при владі; таки не вщухає битва за Україну.

У чистому й пронизливому голосі поета, який сповідався на велелюдді від себе й цілого покоління молодих ідеалістів-шістдесятників, вчувається Кобзареве: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві. » Василь Симоненко – речник шевченківської традиції в українській поезії кінця 1950-х – початку 1960-х. Його вустами в час післясталінської відлиги озвучувалися думки й почуття, що виражали національний біль і воскреслий дух українства. Разом із поетами-ровесниками він бунтував проти тоталітарної зневаги до людини, беручи на себе добровільну ношу її оборонця і повпреда. Багато Симоненкових вір­шів – це величальна «простій людині», це пристрасне, аж до екзальтації, обстоювання самоцінності кожного «маленького» «Я», це декларування його складності, стражденності й унікальності.

У часи моєї студентської молодості, що почалася далекого 1970 року в Одесі, поезія Василя Симоненка жила не так в університетських аудиторіях, як у наших гуртожитках на березі Чорного моря. Симоненком зачитувалися. Його вірші ходили по руках, причому ми знали, що є серед них недруковані чи й навіть заборонені. Намагалися «виловити» в букіністичних магазинах збірки «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), проте марно (про здійснене Іваном Кошелівцем мюнхенське видання Симоненкового вибраного «Берег чекань» (1965), думаю, ніхто з нас узагалі не знав). Старшокурсники поширювали переписаний від руки щоденник поета «Окрайці думок». А десь чи не 1971 року вони ж таки разом зі студентами інших вишів влаштували вечір пам’яті Василя Симоненка, на якому звучали й недруковані та цензуровані вірші. І був неабиякий розголос, і хвилювався деканат, і ходили розмови, що зовсім не випадково кафедру на сцені організатори вечора обтягли блакитним полотном – поруч із золотистою завісою вона сполучалася в крамольну синьо-жовту гармонію.

Одне слово, ім’я Симоненка для мого покоління довгий час було напівзабороненим, оповитим якоюсь таємницею. Гострота цього відчуття посилилася після того, як у Києві скасували видання його збірки «Лебеді материнства», що мала вийти з передмовою Олеся Гончара. Гончар свій текст друкував кілька разів, демонстративно вказуючи: це передмова до «Лебедів материнства». Ми, студенти, шукали ту збірку і не могли знайти. Тому робили висновок: «Лебедів. » не пропустили. Часи були похмурі, влада переслідувала українських інтелектуалів. Хвиля репресій прокотилася і в нашій Одесі.

Зазнав репресій і Василь Симоненко. Посмертно. Підозріливе ставлення до поета санкціонував зловісний академік-сталініст Микола Шамота, який тоді очолював Інститут літератури Академії наук України. Йому, як і всьому партійному офіціозу, слова поета «Україно! Ти – моя молитва» видавалися загрозою радянській уніфікації. Та й хіба тільки ЦІ слова? У поезії Симоненка билося гаряче серце неубієнної України – шамоти це відчували. Тому й поспішали затаврувати патріотичне почуття поета-українця, називаючи любов до свого «буржуазним націоналізмом».

Як стверджують друзі поета, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Смілі (станція ім. Шевченка) його затримали і побили працівники транспортної міліції. Історія вельми туманна, проте факт лишається фактом: через півтора року Симоненка не стало. Не знаю, чи побиття і смерть якось пов’язані між собою, – помирав 28-річний черкаський журналіст, власкор «Робітничої газети» Василь Симоненко від раку. Три місяці він не виходив із лікарні, згасаючи на очах у медиків, рідних і друзів.

Попереду було безсмертя: правдомовна, відкрито-сповідальна, патетична, саркастично-гротескна, ніжна лірика поета надовго перетривала час, який доля відвела йому самому. Євромайдан це рішуче підтвердив.

Україно ти моя молитва ти моя розпука вікова

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Василь Симоненко

Україна, Батьківщина, Вітчизна, рідний край…Ці слова дорогі кожній людині нашої країни.

21 листопада 2014 р. вперше український народ відзначав День Гідності і Свободи.

Три місяці, залишивши свої родини, тисячі людей вийшли на вулиці Києва, стояли день і ніч, у морози, заради одного – щоб домогтися свого, щоб їхній біль хтось почув. В один день, тисячі стали солдатами свого народу. Звичайні мирні люди. Нерівною була боротьба. Влада, сила і гроші – проти гарячого серця. Зло – проти добра. Куля – проти мрії. За цю перемогу український народ заплатив щонайменше сто життів. Відтепер ніхто не посміє сказати, що свобода далася нам за безцінь.

1 грудня 2014 р. в Руськокомарівській ЗОШ І – ІІІ ст. була проведена відкрита виховна година на тему : «Україно, ти моя молитва…», яку підготувала класний керівник 7-Б класу Чудакова У. І. разом з своїми учнями. Це урок патріотизму, єдності українського народу, національної гідності та любові до Батьківщини.

В ході заходу учні декламували патріотичні вірші, розповідали легенди та казки про Україну та державні символи, лунав гімн України українською та англійською мовами, звучала молитва за Україну, Мир і Спокій.

Дівчата виконали танець під назвою «Діти України за Мир».

На завершення була виконана пісня «Україно, ти моя молитва».

Твір на тему: «Україно! Ти моя молитва, ти моя розпука вікова!»

«Ми сини такого народу, що протаранював старий рабський світ бронепоїздом своєї ненависті» (Олесь Гончар)

— Моя Україно, кому моляться твої діти? Моя Україно, чи ти плачеш? Моя Україно, ти щаслива? Говори, моя Україно! Благаю, не муч цією нестерпною мовчанкою… Мої діти моляться до Бога, я чую їхні щирі слова. А якщо з нами Бог, то хто ж проти нас?

— Я не плачу. Вже не плачу — немає сліз. Всі виплакала за отими соколами, за Небесною сотнею, що боролась за мене тут і не припиняє битись на небі. Я щаслива… Та я й нещасна. Мої діти вмирають за мене. Вони б’ються за те, чому немає ціни в цілому світі, — за Вкраїну, за єдиний народ. Але я горда за своїх дітей: чи бачив хто більш палкий до волі народ?

— Українцю, ти благословенний жити на цій землі. Чого тобі не вистачає? Що тобі не дає полюбити свою рідну землю усім серцем? Чому ти їдеш за кордон, чому втікаєш?

— А як тут не втікати? Знаєш, чого я хочу? Я хочу, щоб у моїй країні ніколи не було війни. Нестерпно слухати новини про загиблих! Я не хочу прокинутись одного ранку і усвідомити, що я більше не громадянин незалежної держави. Я хочу тут жити, а не вмирати. Я хочу жити в суспільстві, яке може називатись європейським: некорумпованому, сучасному, презентабельному, полікультурному. Я хочу жити серед щасливих людей. Я хочу вищих зарплат, якісної й безкоштовної освіти, медицини високого рівня. Я хочу повноцінно жити у своїй країні.

Видео (кликните для воспроизведения).

— Українцю, мій брате, чому ж ти не цінував те, що мав? А ти знаєш, мій брате, історію своєї країни? Знаєш скільки крові і страждань, відчаю й надії, смерті й геройства бачила твоя земля — усе в небачених масштабах? А чи чув ти, що Україна — єдина країна у світі, де не викладалась історія цієї країни? Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті, бо історія була паспортом на загибель. А ти зможеш назвати хоч одну країну, де ще пролилося стільки крові, як у нас в Україні? Немає іншої такої! А чи знаєш ти, скільки винесла на своїх плечах лиха, жорстокості, ганьби, насильства українська жінка? О ні, українцю, ти цього не знаєш! Ти нічого не знаєш! Бо якби знав, то не говорив би так про свою країну. Через таких, як ти, в українців розвивається комплекс неповноцінності, зникає національна гордість. Бо ж якщо послухати тебе, то й справді немає чим пишатися. А моя Україна — благодатна земля. Їй потрібні лише щирі серця й працьовиті руки. Навчися цінувати хоча б те, що маєш. Українцю, запам’ятай: ніколи не кажи «хочу». Завжди повторюй: «Я хочу і я зроблю це для своєї країни».

Офіційний веб-сайт УІНП

ПРО ІНСТИТУТ

Положення про УІНП

Керівництво

Структура

Нормативно-правові акти

Державні закупівлі

Звіт за 2016 рік

Звіт за 2017 рік

Звіт за 2018 рік

Звіт щодо запитів на публічну інформацію у 2018 році

Запобігання проявам корупції

Вакансії

Контакти

НАШІ ПРОЕКТИ

ВЕБ-СТОРІНКА «85-ТІ РОКОВИНИ ГОЛОДОМОРУ»

ВЕБ-СТОРІНКА «УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921»

СПЕЦПРОЕКТ «УКРАЇНСЬКА ДРУГА СВІТОВА»

МУЗЕЙ МАЙДАНУ

ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ФОРУМ ІСТОРИКІВ

УРЯДОВА «ГАРЯЧА ЛІНІЯ»

11 березня вечір пам’яті Героя України Сашка Капіноса «Україно, ти моя молитва»

Жива пам’ять: спогади близьких, друзів, нареченої Олени Котляр.

Жива музика: кобзарі Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Святослав Силенко, Ярема Шевчук, Тетяна Никитюк, поетеса Оксана Боровець, гурти “Варйон” і “Бурса фольклору”.

Живе слово: вірші Тараса Шевченка, які напам’ять читав Сашко Капінос, прозвучать у виконанні дитячого фольклорно-обрядового гурту “Левеня” під керівництвом Галини Олійник.

Живий рух: урок українських танців, які любив і популяризував Сашко Капінос, проведуть Валерій Гладунець і Тарас Компаніченко.

“Кожен має віднайти в собі господаря своєї землі”, – 29-річний Герой Небесної Сотні Сашко Капінос на прізвисько Кремінь, громадський діяч, просвітник, краєзнавець, природозахисник.

Народився на Тернопіллі. З золотою медаллю закінчив школу. З відзнакою – університет. Створив у Вінниці вишкільно-просвітницьку організацію “Сколоти”. Голодував проти ухвалення “мовного закону Ківалова-Колесніченка”. З перших днів приєднався до Революції Гідності, був у лавах 35-ї штурмової сотні «Волинська січ». Зустрів на барикадах наречену. За кілька днів до смерті задумав із майданівськими побратимами та нареченою відзначити в Каневі 200-річчя Шевченка. Загинув від поранення в голову вночі 19 лютого поблизу Будинку профспілок. Кілька годин до того сказав приблизно такі слова: “Смерті не боюся. Якщо й уб’ють, то знову народжуся малим Сашком для продовження справ!”

Ініціатори: Олена Котляр, Юрій Шевчук, Валерій Гладунець, Тарас Компаніченко.

Організатори:

Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара”.

Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності.

“В Вінниці Сашко 2008 року мав понад два десятки підпорядкованих йому людей і заробітну плату, яку й зараз мало хто в місті отримує. А казав, що невдоволений роботою: ”Не можу працювати на пана. Поїду додому, доведу, що господар”. І за 3 роки вже мав фермерське господарство, техніку, переконав брата та батька повернутися з Києва в село. Повторював, що змінити молодь можемо тільки власним прикладом. Створив у селі спортивну залу, проводив національні свята і вже помічав результати роботи – молодь цікавилася” – друг Михайло Рюхов.

“Якщо мені вдасться змінити село і відвернути загибель, і відродити життя, то з гідністю скажу, що жив недаремно», – запис у щоденнику 9 листопада 2008 року.

«Сашко часто говорив цитатами з «Кобзаря», дуже багато творів знав напам’ять», – наречена Олена Котляр.

“Ми познайомилися на Хортиці. Ходили разом шукати корені священного козацького дуба. Півторатисячолітнього. Такий він і є, Сашко. Той, що шукає корені роду. Він був кобзарем. Правда, не вмів ще грати на бандурі досконало. Але кобзар – у першу чергу той, хто пробуджує людей. Ми багато мандрували. Перша спільна мандрівка була на Чернечу гору 22 травня, в день перепоховання Тараса Шевченка. Шевченко помер 10 березня, й у цей день, ніби на зміну йому, народився Сашко”, – побратим Ярослав Кріпиволя.

Україно, п’ю твої зіниці

голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

бунтів, революцій і повстань.

Ради тебе перли в душі сію,

ради тебе мислю і творю —

хай мовчать Америки й Росії,

коли я з тобою говорю!

Україно, ти моя молитва.

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

за твоє життя, твої права.

— з улюбленого Сашкового вірша. “Україно, п’ю твої зіниці”, Василь Симоненко, 1961.

ДОВІДКОВА ІНФОРМАЦІЯ та АКРЕДИТАЦІЯ ЗМІ:

Прес-служба Національного Музею Революції Гідності

Україно, ти-моя молитва…

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Україно, ти — моя молитва…

Звучить «Мелодія» М.Скорика. На сцені юнак і дівчина перед закритою завісою.

Юнак. Україна! Одне тільки слово – і ми входимо у світи сивої, мов жито, історії і барвінкової юності, у світи трагедійного епосу і поетичного відродження, у світи героїчних діянь і неповторної краси.

Дівчина. Україно! Про тебе сиві кобзарі співали, що ти обездолена чайка-небога, що вивела діточок на битій дорозі. Так, на битих шляхах шукали долю твої волелюбні діти.

Юнак. Україно моя! Яворова, співуча —
Скромний Пестеля дім у старім Тульчині,
Над ревучим Дніпром світла Канівська круча
І в народних руках, наче зброя разюча,
Гнів Шевченка живий, перелитий впісні.. (В. Діденко)

Звучить тужлива мелодія бандури.

Дівчина . Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть.
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні… ( Т. Шевченко)

Юнак і дівчина виходять зі сцени.

Звучить голос за сценою.

Правду кажуть: ставши рабом раз, залишишся ним назавжди. Припини свій плач, Україно! Найгірше залишилося позаду. Впродовж сотень років неволі ти бачила своїх знедолених жінок, своїх денаціоналізованих дітей. Твої міста палили вогнем, плюндрували твої родючі поля, нищили мову та віру протягом сотень років… Тобі вказували – що їсти, що говорити, у що вірити протягом сотень років… Ти не належала сама собі, твої дні були повні страждань, твої ночі були повні терору.

Відкривається сцена. На тлі чорного драпірування сцени стоїть дівчина, одягнена в просту білу сорочку, з терновим вінком на голові. Поруч ще 5 дівчат в українських костюмах.

Дівчина у сорочці, знімаючи з голови вінок і передаючи його 1-ій дівчині.

Невпинний час страждань, людського болю

Нам відраховує і днини, і хвилини.

Вінець терновий, оповивши волю,

Лежав і на чолі, й на серці України.

1-а дівчина бере вінок.

Він коле серце і стискає груди,

І голками впивається у тіло.

Чи не пора нам схаменутись, люди?

Інакше сонце б нам тоді світило!

2-а дівчина, беручи вінок від 1-ої.

Цей вінець клятий стільки зла накоїв,

Історію спотворив нанівець!

Він нашу пам’ять у могилі заспокоїв,

Безславний пророкуючи кінець.

3-я дівчина, беручи вінок від 2-ої.

Культуру, прадідами пещену віками,

Ламав, калічив і кидав в багно.

Розплющив він колючими руками

Ту віру, що народжує добро.

4-а дівчина, беручи вінок від 3-ої.

Намірився і дух до рук своїх прибрати,

Страх сіяти і душу засмітить.

Хотів би брата потравить на брата,

І мову батьківську занапастить.

5-а дівчина, беручи вінок від 4-ої.

Він міг би довго душі нам косити,

Принижувати і вбивать людину.

Ні, досить цей вінок носити,

Ти долі іншої достойна, Україно!

Звучить пісня «Ой у лузі червона калина…».

Чорне драпірування спадає і відкривається заставка з емблемою відродження України. На жовто-блакитному тлі вишивані рушники, колоски пшениці і кетяги калини.

Звучить запис пісні Т.Петриненка «Україна». Дівчина кидає терновий вінок і разом з іншими одягають український. Виходять зі сцени.

Голос за сценою.

Україна – країна смутку- і печалі – одягла свій розкішний вінок з рути і барвінку, пахучий і гарний.

Велична і свята ти, Мати-Україно,

Видео (кликните для воспроизведения).