Молитва до україни мотрич катерина

Катерина мотрич молитва до мови

Назва	Катерина мотрич молитва до мови
Дата	15.05.2013
Розмір	27.68 Kb.
Тип	Документи

МОЛИТВА ДО МОВИ Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяца народжена. Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверності, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами і небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся нарід той. І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення. Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. А вночі купаються в тобі ясні зорі, тому й ласкава така. Тож зцілювала Ти втомлених духом, давала силу і здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою слово. Бо «Споконвіку було Слово і Слово було у Бога І Слово було Бог». Мово наша! Пресвятая незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху згвалтована, в дикий кривавий ясир ординцем погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на торжищі продана. Мово наша! Передчасно постаріла, посивіла, змарніла, на хресті мук розіп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішена дітьми-покручами. Стражденнице, великомученице Матір Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, чорнобильською смертю засіяна. Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Оскверена й знеславлена своїми дітьми, Твоїм сім’ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, сяє небо, як Божий престол, а із зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг і вічний плугатар Час і чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур’ян чи, може, станеться диво. Прости їх, Рідна! Прости гріхи їхні вільні й невільні, прости той чорнобильський плід і дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп’янілі від крові янголи його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять наші молоді трави. Караючий Третій Янгол, що протрубив у ніч із 25-го на 26-те квітня за дев’ять днів до 1953 воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд цей її многогрішний – покара і за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости їх змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не велика, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із древа нашого роду впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж ти. Стаю перед тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних і не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, звідки Тебе вигнано, вернися до нашого краю. Я тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття. Я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем. Самоспалюючою Любов’ю своєю відгоню від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, окроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа. Мово мого народу! Молитва до україни мотрич катерина (За Катериною Мотрич) Мова моя українська! Пресвятая Богородиця мого народу! Від наших пращурів, чорнозему, любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, роси, дніпровської води, від зорі і місяця народжена. Мова рідна! Мудра Берегиня, що не даєш згаснути земній славі народу нашого та тримаєш його на небесному олімпі волелюбності і гордості духу. Мова! Одвічна суть наша у своїй неподільній трійці, бо єси Бог Любов, Бог Віра і Бог Надія! Ти стоїш на чатах вівтаря духовного храму і не вмер і не перевівся рід наш прадавній. Ти множиш цей люд веселий і щирий, свято руський, хрещений талантами та невмирущим скарбом традицій і пісень, наповнюєш душі Божественним сяйвом сонячно – блакитним бо то є кольори життя і вищого знамена. Мова наша! Життєдайна криниця на неосяжній дорозі людської долі! Твої джерела б’ють з правічних глибин матінки – землі, тому й вогненна така. Купаються в тобі нічні зорі, тому й чарівна така, кохаються в тобі вуста матері, тому й ласкава така. Зцілюєш ти втомлених духом, даєш наснагу, здоров’я та довгий вік, даруєш безсмертя тим, хто живе Тобою і вдихає Тебе, молиться словом Твоїм. Мова наша! Пресвятая й незаймана діва! Яничарами по степах гнана, на курних шляхах переймана, чужинцями нищена, у рідному домі ув’язнена, на відкуп віддана, ідолами потоптана, у рабстві упокорена. Мова наша! Недоросла зрілості, передчасно змарніла, у муках виснажена, нищенкою вбрана, онуками – покручами зневажена. Стражденниця, великомучениця, матір Божа наша, до Сибіру й на Колиму заслана, у Соловецьких ямах гноєна, стонадцять раз розстріляна, чорнобильським порохом припорошена. Мова наша! Убога прочанка з простертою рукою. Осквернена й знесилена твоїм сім’ям звироднілим. Що вродило не з квітучих полів, де янгелом вітають, а з валуєвського тирловища, де густо родить чортополох забвіння, ,осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль дрібно мислення, будяк бездуховності, глод рабської покори, прибиті отрутним порохом повільного вичахання та смерті. Настав же, Боже, золоті плуги Часу і дай силу Плугатарям твоїм переорати той бур’ян. Прости нас, Мова! Прости гріхи наші вільні і невільні, великі й малі, прости той звабний плід та отруйне зілля, що увійшли в нашу кров та плоть і густо вродили. На горе нащадкам. Прости і онови цю велико страждальну землю, на якій диявол правив свій бенкет. Де здичавілі й сп’янілі янголи забули Бога свого та Святі закони. Прости нас, звироднілих нащадків великого козацького роду, що увірили лукавим пророкам землі чужої, зрадивши самих себе. Повернися, Рідна, до всіх нас, до кожної оселі та родини. Де б ми не були. Закликаємо тебе із нетрів забуття, висвячуємо святою водою і вогнем лампад, відданою любов’ю синів і доньок, цілуємо лик твій святий і скорботний, матір Божа, Берегине, Мова українська! Прости! Воскресни! Розродись !Заквітни вічно живим і молодим народним словом. Освіти нас від душевного мороку та очисти цю древню свято руську землю, Русь – Україну, возвелич і порятуй на віки – віків. Амінь! Молитва до мови Мотрич Катерина Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м’яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена! Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог – Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби! І висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ той. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення. Мово моя! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювала ти втомлених духом, давала силу, здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Слово. Бо «Споконвіку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог». Мово наша! Пречиста незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на тому торжищі продана! Мово наша! Передчасно постаріла, змаліла, на хресті мук розіп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішана дітьми-покручами. Стражденице, великомученице, Матір-Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, Чорнобильською смертю засіяна. Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена рідними дітьми! Твоїм сім’ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, і сяє небо, як Божий престол. А із того зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг, і вічний плугар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур’ян, чи, може, станеться диво. Прости ж їх, рідна! Прости гріхи їхні вільні й невільні! Прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп’янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять і косять наші молоді трави. Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25 на 26 квітня за дев’ять днів до воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд її много-грішний, покарай за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости ж їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із дерева роду нашого впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти. Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернися до краю, де «чорніше чорної землі блукають люди». То чорнобильські лика Чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам’ятство. Я ж Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття, я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем я ж самоспалюючою любов’ю своєю відганяю від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу! Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь – Україну возвелич! Порятуй народ її на віки! Вступне слово вчителя. ( » Молитва до мови » Катерини Мотрич ) Сторінка 2/3 Дата конвертації 29.04.2016 Розмір 0.5 Mb.

Марка Вовчка «»

( бесіда за круглим столом )

Обладнання : Портрет Марка Вовчка, збірка «Народні оповідання»,

виставка творів Марка Вовчка

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав, Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жорстоких

Людей нечистих. Світе мій!

Моя ти зіронько святая.

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє повите

Убоге серце , неукрите,

Господнє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини возову.

І думу вольную…О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

«Журбою поля не перейдеш», «Кому весілля, а курці смерть»,

«Раденькі, що дурненькі», «Мандрівочка – рідна тіточка»,

«Встань, лихо, та й не ляж», « Біда біду перебуде : одна мине –

Літературний диктант

по творчості Віктора Близнеця
( присвячений 75-річю від дня його народження )

1. Майбутній письменник народився … року

( 1933 )
3. Село Володимирівка знаходиться на …

1. Після закінчення школи юнак вступає на факультет журналістики

….

( Київського університету імені Т.Г.Шевченка )

1. І Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним для Віктора була одна людина. Це – ….

( його батько )

1. Трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці присвятив письменник повість …

1. Віктор Близнець пішов із життя, коли йому було….

1. ( Із повісті «Звук павутинки» ) В житті Льоньки з’явилась подруга, яка часто йому снилась. Це – …

( Ніна )

1. ( Із повісті «Звук павутинки. Лікар Бусько» ) Була своя пара лелек і у баби….

1. Повість про життя підлітків, про взаємини з батьками і друзями називається …..

1. Віктору Близнецеві було присуджено літературну премію імені Олександра Копиленка за повість-казку….

1. ( Із повісті «Звук павутинки. Сопуха» ) «Я вже великий і знаю, що дітей лякають … »

1. ( Із повісті «Звук павутинки. Адам» ) Льоньку Адам назвав капітаном третього рангу ….

1. ( Із повісті «Звук павутинки. Адам» ) Адам запропонував Льоньці зробити біля замуленого берега….

1. ( Із повісті «Звук павутинки. Адам» ) Адам і Льонька дали сільській річці назву….

1. Назвіть персонажів фрагментів повісті «Звук павутинки»…..

Тестові завдання

по творчості Віктора Близнеця

1. Укажіть, хто такий Адам ( З повісті «Звук павутинки» ) :

А) вчений-атомник;

Б) капітан корабля далекого плавання;

В) полярний льотчик;

2. Укажіть, хто така Ніна ( З повісті «Звук павутинки»):

Б) уявна подруга хлопчика Льоні;

В) однокласниця Льоні;

Г) сусідка Адама.

1. Укажіть, що робили на річці персонажі повісті «Звук павутинки» Льоня й Адам:

А) ловили рибу;

Б) будували пліт;

В) будували греблю;

Г) палили вогнище.

1. Хто розповів Льоні ( з повісті «Звук павутинки» ) бувальщину про

Буськів :
А) Адам;

1. Допишіть речення:

Твір Віктора Близнеця «Звук павутинки» є повістю, тому що

8. Визначте, з якого розділу повісті «Звук павутинки» даний уривок :

«Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов.

Спираюсь на лікті, кидаю погляд на річку, аж туди, де вона вибігає з-за пагорба, напружено дивлюсь і бачу: пливе… пливе човник. Тихо прямує під вербами, поминає острівці водяних лілей, безшумно виходить на плесо, ані хлюпне, ані бовтне веслом. Сонце всипало річку блискітками, і човник пливе, як місяць між зорями, і хтось підгрібає веслом, править до нашого берега.»

1. Які найголовніші риси характеру Льоні, хлопчика з повісті

В. Близнеця «Звук павутинки» .

1. Опишіть нову зустріч Льоні і Ніни ( за повістю В. Близнеця «Звук

павутинки» ).

«Весни розспіваної князь»

за творчістю Богдана-Ігоря Антонича )

Учень: У його «країні верховинній» тиша. Майже могильна.

скорботно виламуються з бур’янової навали дерев’яні хрести –

вмирають могили предків із таким мовчазним болем, що сиві

зорі гаснуть від печалі.

Учениця: Німо волають до Бога почорнілі від самотини й безголосся

православні церкви, лише підозріло косять чорним оком пудові

замки на дверях.

Учень : Скорбота мохом оповила «задуману країну цю», з якої вийшов

«життя звеличник – верховинець», наділений Богом «ласкою

Учениця: Цей «широкий світ, від серця ширший» народив «у кучерявім

травні під вільхами і сонцем» великого поета, який іменував

себе: «Весни розспіваної князь».

Антонич: Народився я 5 жовтня 1909 року на Лемківщині, коли вона була

ще конкретною реальністю. Моє рідне село – Новиця

Горлицького повіту. Тут українців майже нема. Хіба кілька

родин. Ополячених. Вимушено, але дух наш живе. Дух наших

предків, наших звичаїв і обрядів, наших пісень і наших сліз.

Мій батько – Василь Кіт – був священиком. А прізвище своє

для солідності змінив на Антонич незадовго до мого народження

Учень: Поезія ввійшла в його душу ще з дитинства. Любов до слова

привила йому його няня – сільська дівчина, яка розповідала йому

багато казок, віршів, легенд, співала народних пісень. А він

уважно слухав, завчав напам’ять, іноді віршував щось своє,

вимислене, спонукане оповідями і підсилене враженнями від

великого, неосяжного світу темного лісу і світлої місячної ночі.

Учениця: Малим хлопчиком вибігав Богдан-Ігор у темну ніч, оточену

мороком холодних, мовчазних лісів, і з острахом піднімав очі

до таємничого неба, яке, уявлялося йому, було пришпилене

горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Він

відчував, як його серце холоне, наповнюється чорним,

містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття

природи і людини
Учень: Антонич рано відкрив для себе дар максимального розчинення

свого «я» у природі. Слова пробудилися на дні окриленої душі,

глибокої й таємничої, мов ніч, зі сплячими зорями-словами.

Поета охоплює містично-радісний страх, коли він відчуває, як

його душу огортає «недійсним сном» жадоба пробудження

схвильованого і крилатого слова.

Учениця: Праця над словом захоплювала юного Антонича. Заглиблений у

себе, нерідко замкнутий, наїжачений, гордовитий,

самовпевнений і водночас – зніяковіло усміхнений,

сором’язливий. Ті, хто з захопленням і подивом читали його

перші поезії, з деяким розчаруванням дивилися на білявого,

невисокого на зріст юнака, тисли мляву руку молодого поета і

Учень: невже це той «хлопчина з сонцем на плечах», «п’яний дітвак із

сонцем у кишені»;

Учень: невже це той, хто казав про себе: «Я є рушниця, радістю набита,

якою вистрілю на честь життя», «Я не людина, я рослина, а часом

я мале лися», «звіря сумне і кучеряве»;

Учень: невже це він написав такі гарячі, гострі, мов промені сонця,

рядки: я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.
Учениця: Божий дар поета Антонич носив у собі, у своїй душі, у своєму

серці. Він постійно прислухався до себе, до свого внутрішнього

пробудження. І цей стан переживав він мало не щодня.
Антонич: «Мушу признатися, що значна частина моїх, і то бодай

найкращих поезій повстала…напів у сні. Найкраща пора писати

для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку

складаю вірші. Тоді уява викликує образи набагаторіжні від

сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у

сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь

і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі

вірші здебільшого не потребують згодом майже ніяких поправок

і змін. Все на своєму місці, нічого не можна переставити»

ІІ. «Пісня про вічну молодість»
Учень: Збіркою «Привітання життя» розпочалися міфопоетичні

«прояснення» сутності життя, невтолимої спраги образного

вживання в таємничу доцільність існування всього сущого, в

перетіканні одного виду матерії в іншу, ще дивовиж нішу форму

Учениця: У другій збірці «Три перстені» Антонич стає вже завершеним

поетом-майстром. У центрі збірки – образ Лемківщини,

казковий світ молодості поета, який, однак, затьмарений

реальними картинами злиденного підневільного життя краю.

Учень: Третя по черзі «Книга Лева» –найбільша з прижиттєвих видань

збірка. Головна її тема – зв’язок між людиною і природою,

розкриття «таємниці життя» в єдності духовних і матеріальних

Учениця: Уже по смерті поета вийшли дві збірки «Зелена Євангелія»,

яка розкриває гармонію живого й неживого на Землі, і «Ротації»,

сповнені урбаністичних та апокаліпсичних мотивів.

Учень: Антонич постає перед нами поетом складним, цікавим і

привабливим. Його творчість – це пісня любові до рідної землі,

до всього світу, але водночас у ній – віддзеркалення вічних

проблем і мотивів.

Учениця: Праслов’янський лемківський світ, з якого вийшов поет, наділив

його особливо чутливим, емоційно вразливим міфопочуттям, яке

обдарувало українську літературу гармонійним злетом поезій на

крилах національної фольклорної культури і явило світові «образ

українського світу» в особі великого національного поета.

Антонич: Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть

расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше – й

трудніше – ще й у формі. Роблю це менше за надуманою

програмою, більше з внутрішньої потреби вірності світові, що з

Учень: Є у Б.-І. Антонича поезія «Пісня про вічну молодість», і доля

розпорядилася так, що він навіки залишився в народній пам’яті

молодим. Його душа залишила тіло 6 липня 1937 року – на 28-му

році життя, не відаючи відповіді на поставлене ним самим

запитання: «І де межа життя проходить в попіл смерті?»

Антонич: Мабуть, мій дім не тут, мабуть, аж за зорею…Та я вірю в

в землю батьківську і в її поезію.

ІІІ. Мистецтво слова…
Учень: Ще гори куряться від снігу,

Сім стріл неначе сім пісень,

І юнака вітає день

Окриленим найменням : Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі,

На ній стобарвний прапор дня.

Іду в захопленні й нестямі,

Весни розспіваної князь.

Учениця: Росте хлоп’я, мов кущ малини,

Підкови на шляхах дзвенять .

Записують початок дня.

Запрягши сонце до теліги,

Назустріч виїду весні.

Окриленим хрещатим снігом

Співають в квітні юні дні

Учень: В горах, де ближче сонця, перший раз

Тоді щось дивне і незнане пробудилося у мені.

І піднеслася голова, і слова прийшли до уст зелені.

Тепер – де б не був і коли-небудь,

Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір гамірливих міст,

У злиднях і невдачах не кляв ніколи долі

Та не ганив, глядів спокійно на хвиль противних

Вступне слово вчителя. ( » Молитва до мови » Катерини Мотрич )

Сторінка	37/40
Дата конвертації	10.09.2018
Розмір	0.5 Mb.

Учениця: Журавлі пролітали над полем

І кидали свій плач на шипшини.

Не забуду ніколи, ніколи, як ішла до села дитина.

Ми зустріли її при долині і взяли на тачанку з собою,

Ми співали пісень сиротині, ідучи до нерівного бою.

Ми хлопчину з собою возили, розважали у вільну хвилину…

Кулі нас у боях косили, але ми берегли хлопчину.

Йшли в атаку ми в чистім полі, ми гранати, він – шапку кинув.

…Не забуду ніколи, ніколи, як умерла солдатом дитина.

Учень: Булаєнко був зовсім молодим. Вдома на нього чекала мати,

кохана, які вірили, що він обов’язково залишиться живим, вірив

у це і сам поет, бо як жити без віри.

Дрімає в хаті каганець, а мати б’є в кутку поклони.

До півночі пита в ікони: «Коли ж кінець?

Коли повернеться мій син і перестануть плакать внуки?»

… А ніч повзе, як та гадюка, за плетений лозою тин…

Учениця: Ми зустрілись якось випадково,

Ти ішла з батіжком у руках.

Там дорога лягла, як підкова, обірвавшись з крутого горбка.

Не забуду, як ти тріпнула колосками запилених вій.

З того дня попід стріхами вулиць ходить тінню неспокій мій.

Я не знаю, можливо, так треба: станеш матір’ю ти, а я

Під чужим і холодним небом загублю своє серце в боях.

Учень: Неоспівана, сіроокая, через гори і сині ліси

Принеси мені в серці спокою і любов на устах принеси.

Недосяжна, ночами омріяна, у теплушках, в бою, на часах,

Принеси мені небо під віями і осінню печаль в косах.

І любов мою, не розкрадену по розбитих дорогах війни.

Учениця: Не здогадувався поет, що журавлі покличуть його в таку путь,

Звідки нема вороття. У молоді роки серце сповнюється мрією

Про любов і щастя, адже з любові до коханої, до рідної землі

Народжується почуття патріотизму. Але любити рідну землю –

Означає не лише оспівувати її чесноти, красу, а й дбати про

Розквіт, вміти захистити її і словом, і ділом.

Учень: Моя любов була такою, яке літній вечір у степу.

Як плач дитини в ніч сліпу, як тихі дзвони за рікою.

Моя любов була такою, як гнівні рокоти бандур,

Як сум поета після бур за бунтівничою порою.

Моя любов була такою, як синій ранок на путях,

Як повість про своє життя моєї матері старої.

Вчитель: Красива і сильна поезія Володимира Булаєнка. Красива

неповторність слова. Сильна правдою життя. Дякуючи

мужньому поетичному слову Булаєнка, маємо безпосередні

свідчення про добу, в якій жив і творив митець, в яких

передано печаль мужньої людини, що глибоко переживає горе

свого народу в страшні часи фашистської навали. Його поезії

залишили по собі світле почуття незламної людської душі.

Учень: Як брови, розійшлись дороги через степи на Запоріжжя.

Ніч підігнула сині ноги, сидить на чорних роздоріжжях.

Ой бути, бути ще боям, уритись огненним повстанням.

Лети, поезіє моя, на білому коні світання.

Виводь полки із таборів і будь їм рідною сестрою.

В рожевих горнах вечорів гартуй-гостри їх вірну зброю.

Вступне слово вчителя. ( » Молитва до мови » Катерини Мотрич )

Сторінка	38/40
Дата конвертації	10.09.2018
Розмір	0.5 Mb.

«Краса і мудрість імені

літературного героя»
( за творами П.Загребельного;

Вчитель: Сьогодні з’явилося багато наукових досліджень, проблемою

яких є вплив імені на життя того, хто його носить. Науковці

намагаються з’ясувати взаємозалежність імені і характеру

особистості. Один із літературних геніїв П.А.Загребельний

у своїх творах чітко показав відповідність імені носія до його

характеру, його вдачі, його долі. Цю літературну композицію ми

і присвячуємо творчості Павла Загребельного.
Ведучий: Є слово, з яким людина не розлучається ніколи. Народиться

дитина – до неї це слово приходить першим. Воно має бути

дзвінким і красивим. Це – ім’я твоє.
Ведучий: Дитині ім’я дають батьки. Воно вирізняє людину з-поміж інших

людей, супроводжує її у щасті й журі, у життєвих випробуваннях

культурою, минулим і прийдешнім, з багатьма народами світу, з

поезією слова. Імена окремих людей зливаються в симфонію

краси, несуть у світи відлуння вічності.

Ведучий: Традиція давати людині ім’я ведеться з сивої давнини. Мабуть,

відтоді, як люди навчилися спілкуватися між собою. Спершу

батьки, потім священики при хрещенні називали дітей на

підставі різних ознак дитини й поведінки, часу та обставин її

народження.
( звучить пісня «А я назву тебе зіркою…» )
Ведучий: В кожному імені людини вкарбовано часточку історії народу.

Тут сліди давніх епох, мрій і сподівань народу. З пісні і вуст

линуть імена і в художню літературу.
( вірш М.Рильського «Марія» )

Вчитель: Літературознавці розглядають ім’я як частковий

виразник характеру літературного героя. Читачі навіть не

задумуються, наскільки важливим є те, як звати героя, що стоїть

за його іменем, адже художній твір – єдиний організм, в якому

нічого зайвого й випадкового не може бути, все тут взаємо-

зумовлене, й ім’я не становить винятку. Надання імені дитині в

різні часи має свої особливості, свої традиції. Це до уваги беруть

і письменники, які пишуть про ті чи інші часи. Тому як данину

епосі, про яку писав і для надання самобутності людини

середньовічної Русі Павло Загребельний вводить у свої твори

давні імена, використовуючи давні традиції того часу.
Ведучий: За давньою традицією ім’я визначало, пророкувало характер його

носія. Тому не дивно, що герої роману «Диво» Загребельного

самі виявляють цікавість до того, чому так, а не інакше звати

( інсценівка уривку із твору «Диво» )

• А ти як зовешся?
• Сивоок.
• Очі маєш не сиві, як то нарік твій дід Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. Чому, зрештою, не Сніжан, Сніжко, адже того дня, як прийшов на світ, повсюди лежали неторканно-білі сніги, чому не Крикун, адже навіть мороз не в силі був погамувати перший крик твій, а саме Сивоок?
• Людина може мати безліч імен. То й що? А цінність її хіба в іменах? Ділами можна возвеличити себе або ж зганьбити.

Ведучий: Письменник дає ім’я невідомому творцеві Софії Київської –

Сивоок. Символічне ім’я. Це рішення автора мало певну мету –

показати велич творіння людських рук, рук майстрів, іменам яких

судилося забуття. Сивоок – майстер-самородок, геній свого часу.

А сивість очей його тільки зайвий раз підкреслює вроджену

мудрість, древність народного генія.

Вчитель: Роман «Первоміст» про часи Київської Русі, в якому згадується

літописне свідчення про заснування Первомосту. Авторові

необхідно було створити часове тло, коли існував міст, і оживити

його людьми. У творі імена постають як елементи етнографічні,

і стають виразниками характерів їхніх носіїв. Автор іменує

персонажі з позиції того, як було б звично для їхніх сучасників.

Катерина мотрич молитва до мови

Назва	Катерина мотрич молитва до мови
Дата	15.05.2013
Розмір	27.68 Kb.
Тип	Документи

МОЛИТВА ДО МОВИ Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяца народжена. Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверності, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами і небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся нарід той. І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення. Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. А вночі купаються в тобі ясні зорі, тому й ласкава така. Тож зцілювала Ти втомлених духом, давала силу і здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою слово. Бо «Споконвіку було Слово і Слово було у Бога І Слово було Бог». Мово наша! Пресвятая незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху згвалтована, в дикий кривавий ясир ординцем погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на торжищі продана. Мово наша! Передчасно постаріла, посивіла, змарніла, на хресті мук розіп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішена дітьми-покручами. Стражденнице, великомученице Матір Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, чорнобильською смертю засіяна. Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Оскверена й знеславлена своїми дітьми, Твоїм сім’ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, сяє небо, як Божий престол, а із зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг і вічний плугатар Час і чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур’ян чи, може, станеться диво. Прости їх, Рідна! Прости гріхи їхні вільні й невільні, прости той чорнобильський плід і дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп’янілі від крові янголи його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять наші молоді трави. Караючий Третій Янгол, що протрубив у ніч із 25-го на 26-те квітня за дев’ять днів до 1953 воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд цей її многогрішний – покара і за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости їх змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не велика, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із древа нашого роду впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж ти. Стаю перед тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних і не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, звідки Тебе вигнано, вернися до нашого краю. Я тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття. Я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем. Самоспалюючою Любов’ю своєю відгоню від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, окроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа. Мово мого народу! Молитва до україни мотрич катерина Оценка 5 проголосовавших: 1 Василиса Сорокина Верующая с малых лет. С детства читаю молитвы и праздную православные праздники. Данный портал создан мной с целью сохранить священные тексты. Они собирались со всех уголков сети и личных архивов.